Бережинка — в середині XVIII ст. в цій місцевості були розташовані зимівники Інгульської паланки. Вони зазначені на карті, складеній інженер-полковником де Боскетом у 1751 році. Одним з перших поселенців був козацький писар Деряба, тому долина називалася Писарівською, а річка Писарівкою. Згодом виросла й слобода під такою ж назвою. Після спорудження фортеці св. Єлисавети в навколишніх слободах були розміщені сторожові пости для охорони поселень від набігів татар. Козаки скаржилися на офіцерів, які самовільно захоплювали їхні землі, а жителів покріпачували. 28 квітня 1771 року поручиком Донецького пікінерського полку Анисимовим складено купчу на придбання у поручика Бережинського, який очолював пост у Писарівці, 860 десятин землі і слободи з 37 дворами, двома вітряками, левадою, фруктовим садом і посівами хлібів. Одночасно Анисимов одержав дозвіл на будівництво водяного млина і заснування слободи біля шляху, що вів до фортеці св. Єлисавети.
Під час генерального межування 1798—1800 рр. на території сучасного села були розташовані населені пункти Писарівка і Білоглинне, якими володів підполковник Анисимов. Входили вони до складу Покровської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії. На початку XIX ст. тут жило 158 чоловік у 33 дворах. Згодом села злилися в одне — Бережинку. В 1835 році сюди було переведено частину селян-кріпаків з Чернігівської та Орловської губерній.
Після реформи 1861 року за уставною грамотою лише 50 ревізьких душ одержали по 3 десятини землі, 22 дворові залишилися без наділів. До 1870 року селяни за кожен наділ виконували повинності — відробіткову (панщину) — до 70 людино-днів на рік і грошову (оброк) — 10 крб. сріблом.
З розвитком капіталізму поглиблюється класове розшарування. Так, на 1886 рік з 65 селянських господарств 53 були бідняцькими.
Під впливом соціал-демократичної агітації зростала політична свідомість і організованість селян. Яскравим прикладом цього є життя і революційна діяльність В. Н. Боженка. Народився він у Бережинці 1871 року. Хлопцеві було всього 12 років, як померли його батьки. Разом з старшим братом Семеном Василь змушений був утримувати сім’ю. В 1903 році він наймається теслярем в економії княгині Урусової у сусідньому селі Високих Байраках. Під його впливом батраки покинули роботу. Для розправи над «бунтівниками» княгиня викликала жандармів. У 1904 році, рятуючись від переслідувань, В. Боженко переїхав до Одеси. За дорученням Південного бюро комітетів більшості встановив зв’язок з підпільними друкарнями Одеси, розповсюджував серед населення революційні видання. 28 квітня 1904 року він одержав від місцевого комітету РСДРП кілька тисяч надрукованих червоною фарбою відозв про святкування 1 Травня, а через два дні був заарештований. Після двомісячного ув’язнення В. Н. Боженка звільнено за браком доказів про його революційну діяльність, але встановлено над ним особливий нагляд поліції. Того ж року В. Н. Боженко призваний в армію, де продовжував революційну діяльність. Повернувшись у 1906 році в рідне село, він не припиняв революційної роботи, закликаючи односельців до боротьби з царським самодержавством.
Після столинінської реформи багатії за безцінь скуповували землі збіднілих селян. У 1907 році з 153-х селянських дворів Бережинки і прилеглих до неї хуторів майже третина була безземельною. Розорені селяни шукали заробітку на заводах і фабриках Єлисаветграда, виїжджали в Сибір. 1907 року община вирядила своїх уповноважених В. Н. Боженка та І. В. Савченка в Тобольську губернію, щоб довідатись про далекі землі й умови переселення. Після тривалих мандрів посланці переконали земляків не залишати домівок.
З початком імперіалістичної війни 54 жителі села були призвані в армію. їх сім’ї обсіли неймовірні злидні. До того ж 31 серпня 1914 року під час великої пожежі згоріли 52 двори. Близько 200 чоловік не мали притулку. В приговорі сільської сходки записано: «…Селяни залишилися без жител. Худоба під відкритим небом. Сім’ї — без куска хліба. Худоба без корму і терпить від дощу. Надходить зима, крайнє лихо. Допомоги чекати нема від кого».
Невдовзі почали надходити звістки про загиблих і покалічених. 20 бережинців не повернулися з фронту. За роки війни різко скоротилися посівні площі. У 1916 році на 81 господарство припадало 432,5 десятини посівів.
Велика Жовтнева соціалістична революція докорінно змінила долю бережинців. Наприкінці січня 1918 року сільська біднота, спираючись на підтримку єлисаветградських робітників, встановила в Бережинці Радянську владу. Створена Рада селянських депутатів взяла на облік поміщицькі землі й майно, почала розподіляти їх серед безземельних і малоземельних селян. Але в березні Бережинку захопили австро-німецькі окупанти, які відновили буржуазно-поміщицькі порядки. Вони призначили старосту з числа заможних селян.
Після відходу австро-німецьких окупантів у село вступили петлюрівці. На початку січня 1919 року їх було вигнано. 7 січня на загальних зборах жителів села обрано Раду на чолі з 3. П. Кривенком. Одним з перших заходів Ради, як повідомляла 26 квітня херсонська газета «Известия», було вилучення лишків хліба у багатіїв і передача їх бідноті. Переконавшись, що тільки влада Рад захищає інтереси трудящих, селяни активно відстоювали її в боротьбі з класовими ворогами. У травні 1919 року багато з них билися з григор’євськими бандами. Серед тих, хто захищав Радянську владу на фронтах громадянської війни, було багато селян-бідняків з Бережинки. 
У серпні 1919 року село захопили денікінці. Вони зігнали бережинців на сходку, щоб призначити старосту. Ніхто не захотів взяти на себе ці обов’язки. Селяни допомагали партизанам, що діяли в цьому районі. У січні 1920 року, напередодні відступу білогвардійців з Єлисаветграда, в село ввірвався денікінський кавалерійський загін з 200 чоловік і почав відбирати у селян коней, фураж, підводи. За вчинений опір багатьох бережинців побили різками, а селянина М. О. Гуйвана зарубали.
Після закінчення громадянської війни комуністи разом з Радою організували трудівників села на відбудову зруйнованого господарства. Рада і комнезам допомагали малоземельним і безземельним селянам посівним матеріалом, тяглом, залучали бідняків і середняків до роботи в громадських організаціях. Швидко зростав авторитет комітету. В листопаді 1921 року в Бережинці налічувалося 137 членів КНС.
У жовтні 1923 року під керівництвом Покровського волосного партійного комітету відбулися перевибори Бережинської сільської Ради. Для зміцнення керівних кадрів волпартком на посаду її голови направив комуніста О. П. Писарєва, який пізніше очолив колгосп ім. Леніна і керував ним до 1950 року. В лютому 1923 року з ініціативи волпарткому, при активній участі Ради та комнезаму в Бережинці утворюється одна з перших на Єлисаветградщині сільськогосподарська артіль «Гурток братів», що об’єднувала 11 дворів і мала 53 десятини землі, четверо коней, жниварку, сівалку, два плуги, п’ять борін, два вози. Наступного року артіль одержала від держави дві пари волів і пару коней. Тоді ж 22 бідняцько-середняцькі господарства села заснували комуну «Єднання», організатором якої був О. П. Писарєв. Її хлібороби одними з перших в окрузі перейшли до тракторного обробітку землі. У 1924 роді обидва колективи були учасниками сільськогосподарської виставки Єлисаветградського округу.
Сільська Рада приділяла також багато уваги розвитку освіти і культури. Ще у 1920 році було відбудовано приміщення трудової школи, надано квартири вчителям. Виникла сільська бібліотека. Почав працювати гурток художньої самодіяльності «Червона зірка». Місцеві драмгуртківці завоювали широку популярність у односельців і глядачів сусідніх сіл. 1921 року вони поставили на сцені імпровізованого театру понад 30 п’єс, серед них — «Назар Стодоля» Т. Г. Шевченка, «Наталка Полтавка» І. П. Котляревського, «Сто тисяч» І. К. Карпенка-Карого тощо. 22 лютого 1924 року окружна газета «Червоний шлях» повідомляла, що в Бережинці, яка тоді входила до складу Єлисаветградського району Єлисаветградського округу, працює клуб, де щовечора збираються селяни і слухають лекції, доповіді. Переважна більшість селян навчалася у школі лікнепу. 1927 року жителі села брали активну участь у збиранні коштів для будівництва повітряного флоту.
В кінці 20-х років, перетворюючи в життя ленінський кооперативний план, рішення XV з’їзду ВКП(б), комуністи і комсомольці, сільська біднота і комнезам розгорнули підготовку до суцільної колективізації. 13 листопада 1927 року на засіданні Бережинського КНС ухвалено створити машинно-тракторне товариство з членів КНС і неорганізованої бідноти. Товариство відіграло значну роль у підготовці кадрів механізаторів. При сільській школі діяли курси трактористів, згодом почали працювати курси рільників. Вже в 1931 році на обох курсах навчалося 34 колгоспники Бережинської Ради. 5 січня 1930 року загальні збори Бережинського комнезаму закликали всіх селян об’єднуватися в колгоспи. 10 лютого на базі артілі «Гурток братів» засновано колгосп. На території Бережинської Ради, якій були підпорядковані також Мар’ївка, Масляниківка, Шевченкове, виникло 5 колгоспів, що об’єднували 240 дворів (73 проц. селянських господарств).
Багатогранну роботу проводив партійний осередок, створений 1930 року у складі 6 комуністів. Вони систематично роз’яснювали населенню політику партії і уряду, дбали про піднесення сільськогосподарського виробництва, залучали до своїх рядів кращих колгоспників-ударників. Партійний осередок керував роботою сільського споживчого товариства, заснованого у 1930 році. При колгоспах було організовано наймитсько-бідняцькі групи, які контролювали роботу кооперації.
Значну допомогу партійній організації і Раді в проведенні колективізації і здійсненні політичних заходів подавав комсомольський осередок, створений 20 грудня 1930 року. У 1930 році комсомольці обслуговували тракторно-кінну базу артілі, що налічувала 2 трактори і 150 коней. Вони виступили також ініціаторами будівництва птахоферми і допоміжних тваринницьких приміщень.
Велику роль в організаційно-господарському зміцненні та розвитку колгоспів відіграла Аджамська (з 1935 року — Кіровська МТС). Вже в 1932 році середня врожайність зернових в артілях села зросла до 10,2 цнт з га порівняно з 6,5 цнт попереднього року. Серед колгоспників широко розгорнулося соціалістичне змагання за підвищення врожайності полів і високу продуктивність тваринництва. Ударники сільськогосподарського виробництва П. Лауда, М. Дударенко і Ю. Бондар у 1933 році обиралися делегатами обласного з’їзду передових колгоспників, а П. Лауда ще й делегатом Першого Всесоюзного з’їзду колгоспників-ударників. Продовження тут.
